Чорна масть

Виданий у Києві у січні 1993 року тиражем у 25 000 примірників.

З книги Андрія В. Кудіна «Чорна масть»:

«Є люди-вода та люди-кристали. Людство подібне до річки. М'яка, податлива вода тільки тоді перетворюється на гострі, непокірні брили льоду, коли в неї потрапляє хоча б один кристал. Декілька днів – і величезні простори скуті людом.

Так і люди. Придивіться до строкатого натовпу. Подібно до калюжі води, вона розтікається по брудних вулицях. Сотні кольорів утворюють колір сірий. Безвольний натовп перетворюється на потужний, цілеспрямований потік лише тоді, коли до нього потрапляють люди-кристали.

Цікаво, хтось замислювався, від неробства гортаючи сторінки історії, через що одних називали «червоними», інших – «білими», третіх – «коричневими» чи «зеленими»? Це всього лише колір, масть великих кристалів».

С тех пор прошло много лет. Тем не менее, "Черная масть" вызывает не меньший интерес, чем в начале девяностых годов прошлого века.

У романі «Чорна масть» розповідь про організовану злочинність лише привід, щоб зазирнути у світ людини, що ретельно приховується від сторонніх очей.

«Від міліції сховатись можна – вона думає не головою, а ногами. Від ворогів сховатися складніше. У них є більш вагомі підстави для пошуку. Але куди сховатися від тих, кого ти ще вчора називав близькими друзями? Їм відомі всі запасні шляхи.

Відрізаний від зовнішнього світу, Льоша судомно перебирав в думці знайомих десяти, а то й двадцятирічної давності. Стиснувши руками віскі, він напружено думав, стоячи в прокуреному тамбурі поїзда «Ленінград – Ростов-на-Дону».

Вранці - король, увечері - жебрак. Що чекало на нього попереду? Роки поневірянь серед малознайомих і зовсім незнайомих людей, для яких його ім'я не більш ніж порожній звук? Роки тваринного страху бути впізнаним, спійманим, опущеним та вбитим?»

- Чому ти поїхав разом зі мною? - Ханя не впізнав свого голосу. - Ти ж знаєш не гірше за мене - ми не були і ніколи не станемо друзями. Єдине, що нас об'єднує це гроші. Всі…

Лорд глузливо посміхнувся.

- Виявляється, ти вмієш бути щирим... Іноді...

Потім продовжив:

- Ти лайно. Не знаю – краще, ніж я чи гірше. Там, на галявині, логічне завершення твоєї біографії. Або початок кар'єри. Як пощастить… Чому я поїхав разом із тобою? Ми однієї масті. Ти мислиш тими самими категоріями, як і я. Ти дивишся на світ із того кута камери, де й мені приготоване місце. Усіх людей розділяє грати. Одні не помічають її. Інші щодня розсікають лобові сталеві прути. Ми стоїмо поряд, а не навпроти один одного. Я викладаю досить ясно?

- Досить.

Намагаючись здаватися байдужим, лорд нервово потер перенісся подушечками вказівного та великого пальців.

- Частково я поїхав з тобою заради грошей. У разі успіху я в долі, а загалом заради нудьги. Життя - це таке марення, що якщо не підбадьорювати себе час від часу, то недовго і згоріти в білій гарячці ... »

У книзі чітко показано, як долі звичайних, здавалося б найнепримітніших людей, непомітно для них самих переплітаються з долею всієї держави.

«…28 квітня 1986 року уряд СРСР нарешті визнав факт вибуху на Чорнобильській АЕС. На вулицях Чорнобиля, Прип'яті, Києва, як і раніше, грали діти, яким судилося померти від хвороб, спричинених вибухом. Вони не потраплять до статистичних звітів, бо вони не загинули у момент катастрофи. Що буде потім, нікого в 1986 року не цікавило. У той час, коли в Бухаресті прокомуністичний режим Чаушеску скасував першотравневі демонстрації, замінивши їх на мітинги в закритих приміщеннях, коли в країнах Західної Європи батьки забороняли дітям грати просто неба – у Києві (до епіцентру вибуху по прямій не більше 100 км) з особливою помпезністю святкували Першотравень.

Плювати на здоров'я рабів. Ось вони йдуть – щасливі, повз трибуни, махають квітами. Нехай увесь світ бачить, як легко у нас дихається! Навіщо комусь думати про те, що отруєно воду, їжу, землю? Доля рабів - робота! В ім'я благородних ідей Жовтня! В ім'я світлого майбутнього!»

«На календарі – початок 1987 року. Свідомість людей ще не збуджена. Необоротний процес переоцінки цінностей лише розпочинався. Зарплата та доходи в кооперативах не вкладалися в рамки понять радянської людини, що привчається з дитинства до злиднів та думки, що все зло від багатих. Міліція не поспішала захищати приватників від різноплемінного шахрая, діючи за принципом: «Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих». У звичайну промову прийшло незвичне досі. Спочатку ріжуче слух слово «Рекет», що таїло в собі, як виявилося, досить непогані доходи. У в'язницях та таборах тільки про це й говорили. Звичайно, ніхто працювати не збирався. Усі хотіли знімати данину, а для цього необхідно було об'єднатися у зграї. Причому в зграї добре організовані. Принципово від тих, які раніше були.

Хороший ствол і гарна фінка – переконливі аргументи у вмілих руках. Проте. Виявилось, що цього мало. Для серйозніших справ потрібні були ще й мізки».

«Дурні радянські люди знову повірили в те, що завтра буде краще, ніж сьогодні, забувши про те, що вся історія їхньої держави вказує якраз на протилежне – вчора, а не сьогодні незрівнянно краще, ніж завтрашній день…»

«Помиляється той, хто вважає, ніби політика держави не перетинається з політикою тіньових верств суспільства. Мала політика логічно відображає все те, що відбувається у вищих ешелонах влади, як дзеркало в кімнаті сміху, де кожна дрібниця набуває гротескних, потворних форм…»

Перед нами детектив, майстерно написаний за всіма законами цього жанру. Разом з тим, це надзвичайно незвичайна книга, яка змушує задуматися про сенс життя і про місце кожного з нас на цій землі.

«Скільки коштує життя людини? Життя безцінне. Мірити її мірилом грошей підло, безглуздо, неможливо зрештою! Цю думку мені, як і Хані, вселяли з раннього дитинства, і я в неї вірив. Жаль, що не вірю в це зараз. Не вірю тому, що вже у тринадцять років я знав, скільки коштує поламати руку, перебити перенісся, зламати щелепу, пробити голову… Залежно від замовлення та результату (куди відвозили людину – додому. Або просто до лікарні, реанімації чи моргу) вагалася ціна.

«Життя безцінне». Через кілька років, зіткнувшись із поняттям «робота». Я зрозумів, чому це не може бути правдою, бо що таке робота? Що таке нормований чи ненормований робочий день? Це та частина життя, яку ми свідомо чи несвідомо продаємо за гроші, заради того, щоб частину, що залишилася, за виручені гроші прожити по-людськи (як прийнято називати), бо хочеться нам, а не так як нам нав'язують інші. Якщо ми самі себе продаємо, то чи є аморальним, коли інші продають нас один одному?

На ринках люди цілком спокійно торгують життям тварин та птахів. Факт торгівлі людським життям викликає у нас неприємні почуття, оскільки ми самі все ще люди і поставити себе на місце проданої чи вбитої людини дещо складніше, ніж на місце тварини чи птиці, чиє м'ясо ми вживаємо з дня на день».

Це книга про кохання.

«…хтось тихо підійшов ззаду, обережно торкнувшись плеча. Ханя повільно розплющив очі. Озирнувся. Розпущене чорне волосся, що впало хвилями на оголені груди. Мигдалеподібні очі. Округлі риси бездоганного жіночого тіла.

- Що тобі, Ріно?

Її повне ім'я – Марина. Жіночий пензель розтинає крижані струмені води над головою.

- Замерзнеш, захворієш, помреш... Що ми тоді будемо без тебе робити?

Голос – втілення покірності, немов тихе шелест трави серед безкрайнього поля.

- Будете жити. Як завжди. Як все…

- Що таке "як усі"? Усіх немає. Кожен живе своїм власним життям і кожен становить частку життя іншого...»

Олег ніжно цілував її кінчики пальців.

- Ким я для тебе?

Дівчина задумалася, уважно подивившись на нього згори донизу.

- Ти частина мого життя. Знаєш, після того, як ти мене покинув, я кілька років не могла собі місця знайти. Намагалася забути, хотіла викреслити з пам'яті все, що пов'язано з тобою. Потім зрозуміла, що це безглуздо. Минуле не можна змінити і я вдячна тобі за те, що ти був у цьому минулому.

– Минуле можна повернути.

Його рука ковзнула по стегнах. Дівчина м'яко зупинила його.

- Минуле не повертається. Іноді справжнє схоже на минулі дні, але тепер я цього вже не хочу. Занадто багато змінилося за останні роки…»

Це книга про вибір, який необхідно зробити на цілком конкретному життєвому перехресті. І від того, яким буде цей вибір, залежить те, як складеться подальша доля не тільки того, хто робить вибір, а й усіх тих, хто його оточує.

- Що ти взагалі про мене знаєш і на якій підставі смієш судити? Так, я не живу за законами держави, в якій народився і виріс, але я не злочинець. Невже ти не бачиш, що за законами цієї країни жити неможливо? Одні закони суперечать іншим, інші – третім, а треті абсолютно безглузді. Однак, у них є щось спільне – всі вони спрямовані на знищення найменшого прояву індивідуалізму в людині. Тільки за те, що ми дихаємо, нас вже можна відправляти за ґрати – привід знайдеться завжди. Бути особистістю – ось найстрашніший злочин у цьому суспільстві…

Я знаю – у світі є країни і гірші та кращі, ніж наша країна, але мені не доводилося вибирати де народитися. Хочемо ми того чи ні – ми частка цієї землі, але я не бажаю бути часткою цього суспільства. Саме тому я і створив свій власний світ і живу за своїми, справедливішими законами».

«У дитинстві, особливо у шкільні роки, у кожного з нас траплялися конфлікти та звичайні дитячі бійки. В одних дуже рідко, в інших по кілька разів на день. Ми робили людям боляче та люди робили боляче нам. Взаємодія цих двох видів болю формувало наш характер, наше ставлення до світу, себе…»

«Людям властиво відмовлятися від реальних благ в ім'я благ ілюзорних. Всі ми досить часто шукаємо те, що знайти, на жаль, не в змозі. Можливо, це пов'язано з тим, що сенс буття полягає не в досягненні мети, а в прагненні до неї, у русі обраним колись шляхом?»