Вирок

Він не мав імені, але його знали всі. Як і всі інші, Він був безіменним, що живе поза часом і простором. Ні в нього самого, ні в інших не було ні тіла, ні будь-якої форми, але Його присутність відчували все, де б Він не був. Його неможливо було переплутати ні з ким та ні з чим. У Ньому була сконцентрована міць і влада, Він весь був потік енергії небаченої сили. І ось тепер...

- За злочини, скоєні проти Всесвіту, Ви засуджуєтесь до страти...

Холодний і неупереджений Голос Вищого Розуму звучав у Ньому самому, завдаючи нестерпного болю. Не знаходячи виходу, Його енергія почала розкручуватися всередині себе по спіралі, готова будь-якої миті виплеснути мільярди всесвітів, подібних до тієї, в якій Він жив.

- Вирок остаточний та оскарженню не підлягає.

Ударом молота пролунали слова.

 

***

- І що тепер?

Спалах гніву змінився розгубленістю. Він не був ніде і водночас був скрізь. Йому нікуди було тікати, і Він знав – вирок Вищого Розуму, винесений одного разу, ніколи й ніким не був і не міг бути скасований.

- Що на мене чекає?

- А хіба тобі невідомо?

Поруч із Ним був Його Адвокат – такий самий потік енергії, як і Він сам, без імені, без тіла, що живе поза Часом та поза Простором.

- Я багато чув про Це, але ніколи не замислювався над тим, що саме станеться якщо Це станеться... Чому ти мовчиш?

Адвокат струсив заціпеніння. Мабуть, уперше за час свого існування він відчув безвихідь.

- Того, хто ніколи не народжувався неможливо стратити. Ти не маєш форми, яку можна було б знищити. Тому, перш ніж вирок набуде законної сили, ти будеш ув'язнений, розташований в одному з найклятіших місць у Всесвіті. Там, в одній із Сонячних систем, на планеті, яку називають Землею, ти будеш поміщений у Час і Простір. Ти набудеш форму, що називається людським тілом. Твій дух і набута тобою форма зростуться настільки, що стануть єдиним цілим. Ти пройдеш через неймовірні страждання і після цього будеш страчений. Твоє тіло буде знищено, а разом із ним будеш знищений і ти сам.

- Можливо, ти знаєш... Ти напевно повинен знати, - Його голос тремтів, - Ти ж мій адвокат! Чи можна уникнути вироку?

Він відчував, як починає збільшуватися відстань між Ним та іншими, як незрима сила затягує Його у незриму безодню.

- Ніхто не зможе скасувати вирок. Єдине, що я спробую для тебе зробити – так це прискорити страту, щоб ти якнайменше страждав і зробити твою смерть солодшою.

 

***

-          Який чудовий малюк! У вас народився син!

Почув Він над своєю головою жіночі голоси. Яскраве світло лампи гострими голками встромилося в підлозі розплющені очі.

- Ти тільки подивися, як він махає рученятами! Та в нього багатирське здоров'я! Не в приклад вам, матусю!

Він відчував, як Його передають із рук у руки, обмивають, замотують у шматок прохолодної тканини, кладуть на чиєсь тіло, що випромінює тепло та спокій.

- Мій сину... Я назву його Ігорем, на честь мого батька.

Вперше Він знайшов ім'я. Вперше він зазнав гострого болю. Він навіть не міг припустити, що народжуватись так боляче! Потік невідомих досі відчуттів наповнив до країв мозок і від втоми. Він провалився в транс, хапаючись пальчиками за простягнене на столі жіноче тіло посередині пологового залу.

 

***

Ігор опритомнів у дитячому ліжечку. Його тіло було ретельно укутане і упаковане. Лише рожеве личко виглядало з-під дитячої ковдри.

Ліжечко стояло поруч із ліжком жінки, яка Його народила. Крім них у кімнаті було ще одне велике ліжко та ще одне маленьке – на них спали люди. Ігор лежав у просторій, чистій кімнаті з величезними, пофарбованими у білий колір вікнами, крізь які проникало м'яке сонячне світло.

Дивні вібрації долинули через вікно. Хтось уперто кликав жінку, що лежала поруч із Ним на величезному (як Йому здалося) ліжку.

Жінка підвелася, потім підвелася, підійшла до вікна. Ігор не бачив, але відчував, як вона усміхається, як махає комусь рукою. У цьому світі її звали Аліною, і вона була Його матір'ю.

Дбайливі жіночі руки підхопили Його, піднесли до вікна. Там, за шибкою, на вулиці стояло кілька людей. Високий, широкоплечий чоловік радісно сміявся і показував на Нього та на Аліну. У руці чоловік був квіти, багато квітів. Ігор дивився на них і не міг зрозуміти – чому вони такі щасливі? Чому сміються? Навіщо відкривають шампанське? Він дивився на них зверху вниз, на таких самих, як Він, скинутих з небес і засуджених до страти.

Хвиля Розпачу та Болі пробігла по тілу і вирвалася назовні потоками сліз. То був не просто плач. То був крик зацькованого звіра, загнаного в загін.

Того дня Аліна довго не могла заспокоїти дитину...

 

***

Адвокат схилився над Ним. За вікном була ніч. Мрячив дощ. Краплі дощу з терпким присмаком Осені розбивалися об шибки лікарняної палати. Аліна та та, інша жінка з дитиною, спали.

- Я зробив усе можливе. Вибач. Я не зміг полегшити твою долю.

Ігор напружено мовчав, вдивляючись у простір під стелею.

- Ти чекатимеш страти 82 земні роки. На відміну від інших засуджених з твоєї пам'яті не буде стерто те, ким ти був і що на тебе чекає. Ти відчуватимеш Біль і Страждання, а ті рідкісні хвилини Радості, які буде дозволено тобі випробувати, служать лише для того, щоб ти ще гостріше відчув насолоду життя і гіркоту від втрати її... Ти – ізгой. Я ще ніколи не зустрічав такого суворого вироку.

- А цей, - Ігор ледь помітно кивнув головою у бік сусіднього ліжечка, - Хто він і що буде з ним?

Адвокат невидимою тінню ковзнув по кімнаті.

- А хіба ти його не впізнав? Він допомагав тобі і за це покарав. З твоєї вини він перебуває тут і буде страчений. Під час розгляду апеляції судді були поблажливими до нього. Він не відчуває стільки горя, скільки судилося випробувати тобі. Йому присудили лише один рік ув'язнення, і помре він миттєво, не відчувши болю.

– Його тепер називають Олегом, – видихнув Ігор. - Цікаво, а ця жінка, поряд з ним, чи знає вона, що їй судилося пережити сина?

Адвокат похитав головою.

- Звичайно ж ні. З її пам'яті стерті всі спогади про те, ким вона була раніше. Як і переважна більшість ув'язнених, вона вважає, що життя починається з моменту зачаття. Думки про страту не відвідують її.

- Невже можна стерти з пам'яті все? Так, щоб зовсім нічого не пам'ятати про те, ким вони були колись?

- Можна, хоч і важко... Практично до всіх ув'язнених час від часу приходять видіння, часом їм сняться дивні сни. Деякі відчувають, що поза видимого ними світу є щось інше, але що саме ховається там мало хто з них здатний зрозуміти.

Тяжка тиша повисла в лікарняній палаті.

- Ти приходиш до мене?

Адвокат мовчав.

- Хоча б іноді?..

Ігореві стало важко дихати. Він захрипів. Аліна закрутилася під ковдрою. По втомленому обличчі жінки розкидали волосся.

Адвокат перший порушив мовчання.

– Ми були друзями. Я не залишу тебе одного, але часто приходити на цей світ я не зможу.

- Спасибі тобі...

Вдячно видихнув Ігор, заплющуючи очі.

 

***

Вихідний день. Черговий лікар за коробку цукерок та пляшку імпортного коньяку дозволив високому чоловікові пройти до палати. Той самий ув'язнений, який учора вдень стояв під вікнами лікарняної палати з букетом квітів.

Сьогодні чоловік знову приніс квіти, а ще у нього був кульок із продуктами, який він поставив у тумбочку біля ліжка. Вони разом з Аліною довго розглядали Його, схилившись над дитячим ліжечком.

- Милий, мені вчора приснився такий дивний сон, - ласкаво проворкувала Аліна, притулившись до плеча чоловіка, - Немов ангел-охоронець спустився з Небес до нашого сина і щось із ним говорив.

Чоловік засміявся. Він мав низький, прокурений голос.

- Наш син сам схожий на ангелочка. Хіба ти не бачиш? Таке чудове біляве волосся... Цікаво, у нього очі твої чи мої?

Ігор жадібно прислухався до їхньої розмови. Тепер Він знав, як їх усіх називали земною мовою тоді, коли вони жили в іншому вимірі буття. Вони були ангелами.

 

***

Сусідку Аліни звали Юлею. Приємна миловидна жінка невисокого зросту з великими грудьми. Жінки швидко потоваришували, і після виписки з рід будинку частенько забігали в гості одна до одної. Та й жили вони недалеко. Як, втім, і все у цьому маленькому, провінційному містечку. Чоловік Юлі працював водієм, регулярно, щоп'ятниці, йшов у запій. Звичайна сім'я.

Втім, Ігореві не було до них жодної справи. Коли батьки курили на кухні, Ігор з Олегом повзали серед іграшок товстою ковдрою, розстеленою посеред вітальні в квартирі, де крім Аліни жили ще її мати і бабуся.

– Ну що, за здоров'я дітей?

Наливаючи сухе вино в келихи, весело підморгнув отець Олега.

Аліна з теплотою подивилася на граючих дітей крізь відчинені кухонні двері.

- Вони такі смішні... Агукають щось. Нічого розібрати не можна.

- Це вони своєю, пташиною мовою щось щебечуть.

Розсміялася Юля.

- А мій у всьому мені наслідує. Що не скажи – все намагається повторити.

Піднімаючи келих, поважно впустив отець Ігоря.

До вітальні долинув звук келихів, потім хтось увімкнув магнітофон. Заграла музика...

Олег завалився набік, відштовхнувши ногою від себе смугастого ведмедика.

- Дивні іграшки вони нам сюди накидали. Невже дорослі дійсно думають, що нам це в кайф?

Ігор байдуже знизав плечима.

-  Їх це радує. Нехай.

Потім додав після нетривалої паузи:

- Вибач мені, якщо зможеш. Якби не я тебе не було б тут.

Олег недбало махнув рукою:

- Та кинь, - було видно, що Олег упокорився з долею. - Для мене було великою честю перебувати поряд з тобою. Ти єдиний наважився ототожнити себе з Вищим Розумом. Це було щось! Скажи - як тобі вдалося поглинути і розчинити так багато противників? Адже багато з них являли собою згустки енергії за силою, що нітрохи не поступаються твоєю?

- Важко лише на самому початку. Потім усе просто. Поглинаючи інших – стаєш сильнішим сам.

Олег докірливо глянув на Ігоря.

- Твоя помилка полягала в тому, що ти став сприймати інших як паливо для себе. Ні більше, ні менше. Те, що ти зробив могло порушити баланс світобудови, адже чаші терезів завжди повинні бути в рівновазі і ти це знаєш краще за будь-якого з нас.

Ігор глянув на Олега.

- Ти хоч розумієш, що нас тепер чекає? Чи усвідомлюєш ти що це означає – розчинитися в Ніщо?

Олег дотягся до пустушки, що лежала поруч з ним, і міцно стиснув її в кулачці.

– Я намагаюся не думати про це.

Ігор відвернувся. Він більше не міг дивитись у очі Олегу.

- Ти їх бачиш?

Це голос Юлі долинув із кухні.

- Так, - відповіла Аліна, - діти граються.

 

***

Знову осінь. Роки Землі летять дуже швидко.

Юля та Аліна вивели дітей на прогулянку. Одягнені в памперси та комбінезони, малюки чимось нагадували космонавтів, що копаються у пісочниці на дитячому майданчику.

- Ти знаєш, який сьогодні день?

Урочисто промовив Олег, застромивши пластмасову лопатку в мокрий пісок. Він випростався, широко розправивши свої тендітні плечі. Ігор тяжко зітхнув.

- Ти вже з батьками попрощався?

Олег ствердно кивнув головою.

- З батьком рано-вранці, коли він йшов на роботу, а з мамою попрощаюся зараз.

Плутаючись у комбінезоні, Олег виліз із пісочника, підбіг до Юлі, міцно обійняв жінку за ноги та завмер, пильно дивлячись мамі в очі. "У неї гарні ноги", - подумав Ігор і почервонів. Йому раптом стало соромно за свої думки.

- Що тобі Олежок? - Юля ласкаво погладила сина по голові, - Візьми відерце, піди ще з півгодини пограй, а потім обідати підемо.

За хвилину Олег повернувся назад із цеберком.

- Попрощався?

Олег гордо хитнув головою.

- Бачиш геть те місце? Під будинком? Я знаю, що це буде саме там. Підеш зі мною? Я хотів би, щоб ти був поруч зі мною.

Олег якось дивно сказав. У його голосі не було прохання.

Ігор неохоче виліз із пісочника. На якусь мить Йому стало ніяково, але цікавість підганяла вперед. Ігореві ще ніколи не доводилося бачити страту. Спочатку Він пішов слідом за другом, але потім зупинився і звів очі.

Робітники лагодили дах. Три, немає чотири людини у брудних спецівках поралися на будинку. Вони там працювали вже другий день, ніби чогось чекали.

Олег неквапливо йшов під будинком, стискаючи у правій руці дитяче відерце. Ігор бачив як шматок черепиці, відколовшись від даху, прямує вниз, а ще за мить падає на асфальт, зачепивши по дотичній дитячу шапочку на голові у Олега. Ще мить - і в барабанних перетинках Ігоря закипіла кров від крику збожеволілої від горя Юлі.

 

***

Пізній вечір, а може, ніч. Чи не однаково? Ігор лежав з розплющеними очима в дитячому ліжечку. З кухні, з-за підлоги прикритих дверей, доносилися до кімнати голоси.

- Він усе бачив?

- Так, все сталося у нього на очах, - з жахом у голосі розповідала чоловікові Аліна, - Я боюся, як би це не вплинуло на його психіку.

- Не турбуйся. Все буде гаразд – ось побачиш. Він ще маленький і не розуміє, що сьогодні сталося.

- Вони разом виросли і щодня разом грали.

Аліна заплакала.

- Заспокойся. Головне, що наш син живий.

Ігор більше не слухав їх. Він думав про те, що 81 мить, що залишилася Йому прожити, – це мізерно мало. Ігор знав, що, мучившись у тюремному ув'язненні на цій землі і в цьому слабкому, схильному до хвороб і смерті тілі, Він не зможе виконати своє призначення. З глибин Його єства піднімалася неконтрольована хвиля агресії та сили. Тієї сили, за яку Ігор і був засланий сюди.

Він відкинув геть дитячу ковдру і повернувся на правий бік. Про що вони там шепочуться за кухонними дверима? Подумати тільки – ці дурні дорослі мріють про те, щоб їхній син зробив кар'єру, мав багато грошей, завів сім'ю і безбідно прожив в очікуванні смерті! Ігор мало не розреготався, дивлячись на яскраві зірки за шибкою. Він хотів тільки одного – за будь-яку ціну уникнути страти і повернутися додому на Небеса.

 

 

_______________________________

 

 

8 жовтня 2004 р.